KidsOut World Stories

Альфредо Adam Fitzgerald    
Previous page
Next page

Альфредо

A free resource from

Begin reading

This story is available in:

 

 

 

 

 

Альфредо

 

 

 

 

 

 

 

 

  *


У мурашок немає ні вух, ні носа; і хоча в них є рот, вони не можуть говорити. Натомість у них на голові є два довгих щупа, які називаються вусиками. Вусики — це фантастичні маленькі інструменти, які виконують дуже важливу функцію в повсякденному житті мурашок. Мурахи користуються ними, щоб уловлювати запахи, відчувати коливання землі та спілкуватися з іншими комахами.

Мурахи майже не сплять. Натомість вони впадають у короткі «заряджаючі» сни, кожен із яких триває лише кілька хвилин.

Для Альфредо ці невеличкі перепочинки були найкращими митями дня. Саме під час сну він почувався по-справжньому розслабленим, не турбуючись про роботу.

Альфредо було вісім років. А точніше йому було вісім років, чотири місяці та 13 днів. Хоча люди у вісім років, чотири місяці та 13 днів здаються нам із вами надто юними, Альфредо був мурахою середнього віку. «Середній вік» означає, що Альфредо вже прожив половину свого життя.

Альфредо був фуражиром. Майже всі мурахи в його колонії були мурахами‑фуражирами, тому він не почувався якимсь особливим.

Є дещо важливе, що вам потрібно знати про мурах: у кожному гнізді є мураха‑королева, мурахи-розвідники та мурахи‑фуражири.

Мурахи-розвідники знаходять різну їжу та можуть залишати сліди з дуже сильним різким запахом. Потім мурахи-фуражири користуються своїми вусиками, щоб дістатися до цього місця за запахом і зібрати їжу. Усю їжу, яку вони знаходять, вони збирають і приносять у гніздо.

Це дивно, тому що мураха‑розвідник ніколи не знає, що йому трапиться під час пошуку їжі. Її розмір і вага, а також місце, де вона знаходиться, — для нього цілковита несподіванка. Це означало, що Альфредо мусив багато бігати — зазвичай майже 5000 метрів на день. Це ніби три марафони для людини — і так щодня!

У гнізді Альфредо мурах-розвідників дуже шанували. Їхній високий статус означав, що фуражири хотіли бути такими ж, як вони. До розвідників було особливе ставлення­ — їм давали більше часу на відпочинок і кращу їжу. Завдяки додатковій їжі розвідники виростали набагато більшими та сильнішими за фуражирів. Іноді це створювало проблеми, тому що розвідники ставали надто гонористими. Часто вони думали, що вони кращі за всіх і можуть робити все, що захочуть.

І все ж Альфредо хотів бути мурахою, яка знаходить найбільші та найсоковитіші шматочки їжі. Він мріяв знайти свіже червоне наливне яблуко, якого ніхто та ніщо не торкалося. Він хотів угризтися своїми щелепами в це яблуко та розімкнути їх лише тоді, коли живіт буде готовий лопнути.

Яблука були улюбленою їжею Альфредо. Йому подобалося, що вони соковиті, хрусткі, смачні та повні солодкого цукру. Яблука завжди давали йому додатковий заряд енергії.

Альфредо багато мріяв. Він мріяв, як стане найуспішнішим і найвідомішим розвідником у колонії. Він хотів би, щоб його щелепи були у 20 разів більші, щоб він міг з’їсти п’ять‑шість апетитних яблук за один раз. Від однієї лише думки про це в нього з’являлась усмішка від вуха до вуха. Йому так подобалися ці думки та ідеї, що він навіть мріяв про часи відпочинку, у які він міг би помріяти!

Якось під час одного зі своїх коротких «заряджаючих» снів Альфредо побачив сновидіння, якє назавжди змінило його життя. Це була справді чарівна, але водночас і страхітлива ідея.

Для Альфредо колонія була його світом. Це було єдине життя, яке він знав за всі вісім років, чотири місяці та 13 днів свого існування. Але раптом Альфредо дійшов украй важливого висновку.

— Я настільки зосереджений на тому, що відбувається в моєму маленькому світі, — подумав він. — Я зовсім забув про решту світу навколо нас.

Усе життя Альфредо прагнув зробити інших мурах щасливими. Королева та розвідники набивали животи їжею, яку фуражири приносили в мурашник, залишаючи для Альфредо лише об’їдки.

— Хто сказав, що так має бути? — подумав Альфредо. — Якщо я хочу знайти найбільше, найхрусткіше, найсоковитіше яблуко, чому б мені… це просто не зробити?

І тоді він уперше в житті зрозумів, що на першому місці має бути його щастя. Він прожив половину свого життя, і, якби не зробив цей крок зараз, він лише б змарнував час, залишаючись нещасним і пригніченим.

Тож Альфредо, голова якого гуділа від радісного збудження, а шлунок бурчав від хвилювання, вирушив у дорогу. Він виліз із входу в гніздо, ніби йшов на роботу. Але замість того, щоб, як завжди, йти за слідами, Альфредо пішов у інший бік. Він не був мурахою−розвідником і не залишав за собою сліду.

— Мабуть, я божевільний! — подумав Альфредо. Не озираючись, він попрямував до гайочку вдалині. Альфредо зрозумів, що жага щастя — це єдине, що робить життя вартим того, щоб жити.

 

Enjoyed this story?
Find out more here