KidsOut World Stories

Стережіться дракона Alice Atkins    
Previous page
Next page

Стережіться дракона

A free resource from

Begin reading

This story is available in:

 

 

 

 

 

Стережіться дракона

 

 

 

 

 

 

 

 

*

На землю спустився вечір. Сера Аді, даму Софію та сера Томаса мучив голод і біль у ногах. Це були три відважні лицарі, які цілий день ішли та хотіли десь зупинитися на ніч.

Раптом вони побачили село, що ховалося в тіні високої темної гори.

Заходячи в село, вони помітили, як чорна гора нависає над усіма будинками. Хоча вуличні ліхтарі світилися, надворі не було жодної душі. Двері та вікна всіх будинків були зачинені, а щільні штори були спущені.

— Яке дивне село. Тут хтось має бути, — сказав сер Аді.

— Звичайно, має бути, інакше навіщо запалювати ліхтарі? Ми мусимо знайти, де зупинитись, я більше так не можу, — пробурмотіла дама Софія, зупиняючись, щоб розтерти свої натруджені ноги.

Сер Томас, який ішов попереду, помітив великий будинок із табличкою, на якій великими червоними літерами було написано «ПОСТОЯЛИЙ ДВІР».

— Туди, — позвав він друзів, указуючи на постоялий двір.

Троє мандрівників підійшли до вхідних дверей і прислухалися. Було чути тихий говір і дзвін келихів. Дама Софія постукала в двері. Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явилася літня жінка.

— Ви що, не знаєте, що треба заходити з двору? — сказала жінка. Вона сторопіло дивилася на лицарів. — Що ви тут робите?

— Шукаємо, де б поїсти та відпочити. Ми можемо залишитися тут? — запитав сер Томас.

Жінка запросила гостей усередину та замкнула за ними двері. Вони опинилися в маленькій корчмі, де сиділи, розмовляли та випивали селяни. Жінка підвела гостей до маленького столика біля багаття та принесла їм випити.

Один селянин голосно сказав: «Так, мабуть, минулої ночі тут побував дракон. Це єдине пояснення, чому міг згоріти дім Теда». Ці слова випорснули з брудної бороди та долетіли до кожного куточка кімнати.

Троє лицарів подивилися на чоловіка.

— Дракон? — запитав сер Аді.

— Велика гидка істота, — хмикнув селянин. — Він приходить сюди щовечора, намагаючись знайти їжу.

— Ви бачили цього дракона?

— Ні, але мій дядько бачив. Старий каже, що це велетенський звір, більший за будинок, з льодяною лускою, величезними червоними очима та пазурами.

— Ой, помовч, твій дядько брехун. Усі знають, що його очі жовті! — прошипів чоловік, який сидів поруч.

— Він когось забрав? — запитав сер Томас.

— Ще ні. Хіба що сьогодні ввечері хтось забув усе замкнути, — буркнув бородань. — Як ви думаєте, як скоро він прийде за всіма нами? Усі знають, що дракони видихають вогонь. Замкнені вікна та двері не зможуть його стримувати вічно.

Селяни принишкли.

Лицарі перезирнулися.

— Ми можемо їм якось допомогти? — прошепотів сер Аді.

— Як ви думаєте, ми... — сер Томас помовчав, — ми можемо піти на дракона?

— Ми мусимо допомогти цим людям, — мовила дама Софія. Вона встала та звернулася до людей у кімнаті: «Якщо цей дракон коїть тут лихо, ми підемо та покінчимо з ним».

Селяни втупили в неї погляд.

Бородань засміявся. «Справді? Проти дракона? Ви божевільні?» — сказав він.

— Я лицарка. Я не боюся ніяких драконів. — Дама Софія глипнула на нього, і він перестав сміятися.

Сер Аді та сер Томас перезирнулися.

— Звичайно, але тільки після обіду, — додав сер Аді.

Невдовзі корчмар подав їм вечерю. Вечеряючи, вони помітили, як решта людей у кімнаті бурмотіла, крадькома поглядаючи на них. Тільки-но вони закінчили, як до їхнього столу підійшов огрядний селянин.

— Якщо ви говорите серйозно, то дракон живе в печері на вершині гори. Одного разу туди піднявся старий друг мого батька. Він каже, що печера всіяна кістками.

— Ми не жартуємо, і все буде добре. Дякую за підказку, — сказала дама Софія. Лицарі встали, заплатили за обід і вийшли з корчми. Вони попрямували до темної гори. Там вони запалили смолоскипи та рушили старою розбитою дорогою на вершину.

Було темно, кричали сови. На краях стежки виднілася почорніла трава та мертві дерева. Здавалося, що навіть повітря обпалює шкіру. Вони довго йшли нагору та зрештою дісталися до вершини, де замість мертвої трави під ногами шаруділо чорне каміння.

Вхід до печери на вершині гори був осяяний червоним світлом.

— У нас є план? — запитав сер Аді в дами Софії.

— Спершу нам потрібно оглянути печеру, — відповіла дама Софія.

Вони увійшли та побачили, що підлога печери спускається вниз по спіралі. У світлі смолоскипів вони помітили кіптяву на стінах і сліди кігтів, вишкрябані на підлозі.

Повітря було важким від диму. Троє лицарів довго спускалися вниз, поки не дісталися до завіси із  чогось білого, зв’язаного докупи мотузкою.

— Це кістки? — запитав сер Томас.

Сер Аді придивився. Завіса була надто прозорою, щоб бути зробленою з кісток.

— Може, якесь скельце? — пробурмотів він.

Раптом повітря розірвав гуркіт. Він розшматував завісу з білого скельця та вмить відкинув лицарів назад.

Як тільки лицарі зіп’ялися на ноги, вони прослизнули крізь завісу й опинилися в печері з високою стелею.

Стіни печери були викладені рудою різноманітних кольорів, що виблискували у світлі багаття. На підлозі стояли піраміди із самоцвітів різних форм і розмірів. Посеред кімнати лежала гора дорогоцінних каменів, така висока, що вона торкалася стелі печери. Зачудовані лицарі озиралися навколо; вони ніколи не бачили таких багатств.

— Думаєте, це домівка дракона? Якщо він — таке потворне чудовисько, як він міг створити таку красу? — здивувався сер Томас.

Обійшовши піраміди, вони побачили стіл зі стільцями, а позаду нього — висічений у стіні маленький камін. На столі були розкидані якісь інструменти, дивні окуляри та самоцвіти.

З гори самоцвітів знову пролунав гуркіт. Однак цього разу він перетворився на те, що безпомилково можна було назвати хропінням.

— Він має бути десь тут, — сказала дама Софія.

Троє лицарів підійшли до мерехтливої купи каміння та обійшли навколо неї.

— Може, він усередині? — запитав сер Аді.

— Тоді почнемо копати, — вирішила дама Софія. Вона нагорнула руками дорогоцінні камінці та відкинула їх у сторону. Їй на допомогу прийшли сер Аді та сер Томас, розкидаючи камінці по кімнаті. Коштовні камінці полетіли на меблі та позбивали факели зі стін. Камінці з верху купи впали вниз і врізалися в менші кам’яні піраміди, розвалюючи їх.

Усередині дракона не було.

— Він має бути тут, — сказав сер Томас. — Я його чую.

У цю мить дама Софія помітила щось лускате та червоне. Вона смикнула його, і дорогоцінні камені відкотилися, відкривши сховок дракона, не більшого за великого собаку. Він був вкритий темно-червоною лускою, яка сяяла, як рубіни.

Дама Софія округлила очі.

— Дракон? — випалила вона.

Дракон умить прокинувся.

— Хто ви? Прошу вас, відпустіть мене... — заговорив дракон. Він глянув на кімнату, і його зелені очі широко розплющилися. — Мій дім! Що ви наробили?

Сер Аді та сер Томас підійшли до дракона, що випручувався з рук дами Софії.

— Хіба ти не той дракон, який завдав стільки горя селу? — запитав його сер Томас.

— Селу? Я ніколи туди не спускаюся. Вони надто злі. Я просто живу тут і виготовляю прикраси.

Дракон подивився на стіл і вирвався з рук дами Софії. Під вагою зливи з дорогоцінного каміння стіл розлетівся на шматки. Дракон обійшов його та підняв окуляри. Він причепив їх собі на морду та спробував подивитися крізь лінзи, але виявилося, що вони тріснули та зламалися.

Дракон заскиглив. Відкинувши окуляри, він заховав голову в лапи. Він згорнувся клубком, ридаючи та розкидаючи дрібні іскри, які відбивалися від підлоги.

— Що ви наробили? Я не бачу без окулярів. Ви все знищили! Геть, нерозумні люди! — кричав дракон.

Лицарі перезирнулися.

— Здається, ця істота сумирна, — сказав сер Аді. — Сумніваюся, що він міг би вкрасти щось більше курки, і, здається, у нього для цього забракло б духу. — Він глянув на нещасного дракона та підвищив голос, щоб перекричати його схлипування. — Мабуть, селяни нам збрехали, що нам тепер робити?

— Ми мусимо повернутися в село та попросити людей допомогти нам усе  виправити, — сказала дама Софія, нахилившись до ридаючого дракона. — Не хвилюйся. Ми повернемося.

Троє лицарів поспіхом вийшли з печери та спустилися з гори в село. Коли вони дійшли до села, настав ранок. Селяни вже вийшли з будинків і ходили вулицями.

Лицарі зібрали стільки селян, скільки могли знайти, і розказали їм, що вони бачили та робили.

— Брехня! — вигукнув один селянин.

— Цей дракон величезний і небезпечний! — вигукнув інший.

— Якщо ви нам не вірите, тоді ми як лицарі цієї землі наказуємо вам іти за нами та перевірити все на власні очі, — заявила дама Софія, піднісши над головою свій меч.

Селяни бурчали, але знали, що не можуть не послухатися лицарського наказу. Вони на чолі з лицарями вийшли із села, піднялися схилом гори та спустилися в печеру. Коли вони зайшли в печеру дракона, у ній панував такий же безлад, як і раніше. Маленький дракон усе ще ридав серед руїн своєї домівки.

— Оце і є дракон? — запитав бородань.

— Тут немає іншого дракона, — відповів сер Аді.

Селяни переглянулися. Дитина з натовпу підійшла до заплаканого дракона, обійняла його та теж почала плакати.

— Бідний дракон. Бідний нещасний дракон, — схлипувала дитина.

— Що ми маємо зробити? — запитав один селянин.

— Бідолаха. Ми мусимо все виправити, — мовив інший.

— Я тесля, — обізвався один із селян. — Я можу зробити для тебе новий стіл і стільці.

— Я окуліст, я можу полагодити тобі окуляри, — сказав інший.

Дракон підняв голову й усміхнувся: «Дякую вам».

Лицарі переглянулися, вийшли з печери та вирушили назустріч новим пригодам. Принісши в село мир і справедливість, вони залишили його, відчуваючи впевненість у тому, що люди, які там живуть, змінилися. Вони ніколи більше не будуть сліпо вірити чуткам і з упередженням ставитися до інших.

Enjoyed this story?
Find out more here