KidsOut World Stories

Краса відмінностей    
Previous page
Next page

Краса відмінностей

A free resource from

Begin reading

This story is available in:

 

 

 

 

Краса відмінностей

Іранська історія

 

 

 

 

 

*

Шірін була ще зовсім маленькою дівчинкою, коли батьки відправили її з рідного Тегерана жити у велике англійське місто під назвою Лондон.

Маленькій Шірін хотілося плакати, бо вона дуже любила своїх мати й батька та не бажала їх покидати. Крім того, вона зовсім не знала своїх двоюрідних братів. Вони приїхали в гості лише один раз, і Шірін була надто мала, щоб зрозуміти, про що вони говорили, адже вони не розмовляли мовою фарсі, і це здавалося Шірін дуже дивним.

Маленькій Шірін хотілося плакати, бо вона дуже любила своїх мати й батька та не бажала їх покидати. Крім того, вона зовсім не знала своїх двоюрідних братів. Вони приїхали в гості лише один раз, і Шірін була надто мала, щоб зрозуміти, про що вони говорили, адже вони не розмовляли мовою фарсі, і це здавалося Шірін дуже дивним.

Аж ось настав той день, коли Шірін приїхала з матір'ю та батьком до аеропорту, де була її тітонька, щоб провести Шірін у літак.

«Мені страшно», – сказала Шірін, коли батько та мати привели її до маленької кабінки, де якийсь чоловік подивився її паспорт та перевірив квиток.

«Як ти можеш боятися? – спитав її батько. – Хіба ти не та хоробра дівчинка, яка ніколи не боялася, коли на місто падали бомби? Й хіба ти не та дівчинка, яка завжди наполягала на тому, щоб ми відводили тебе до школи кожен день, навіть коли інші дівчатка були надто налякані та залишалися вдома з батьками?»

«Це інше, – сказала Ширін. – Тут мій дім».

Мати Шірін опустилася навколішки поруч із дівчинкою, обійняла її та погладила по волоссю. Вона сказала дочці: «Я знаю, що ми пишатимемося тобою, дитинко. Та не хвилюйся, скоро ми з твоїм батьком приїдемо в Англію, й ти покажеш нам усе, на що можна подивитися в Лондоні. Упевнена, ти розмовлятимеш англійською ще краще, ніж зараз, і зможеш навчити мене деяким новим словам».

Шірін сподобалася ідея навчити маму нових слів, адже Шірін вважала, що її мати є найрозумнішою людиною на всьому світі.

«Напевно, я зможу це зробити», – сказала дівчинка, коли тітка взяла її за руку та пояснила, що настав час сідати в літак, поки він не полетів без них.

Під час довгого перельоту до Англії маленька Шірін намагалася уявити, яким буде її нове життя. Вона була сповнена рішучості добре вчитися в школі та говорила собі, що її батьки дуже нею пишатимуться.

«Я впораюся з цим, – подумала вона. – Я впораюсь із цим так само легко, як зі збиранням квітів».

Потім дівчинка заснула. Їй наснився Лондон. Наснилися високі годинникові вежі та широкі річки, і вона уявляла собі дідусів у капелюхах-котелках, жінок із парасольками, яскраво-червоні автобуси та великий будинок, де жила королева з усією охороною у високих пухнастих капелюхах і довгих чоботях.

*

Але коли вона прибула до аеропорту Лондона, все було зовсім не так, як вона собі уявляла. Небо мало жахливий сірий колір, був сильний вітер та йшов дощ. Шірін пошкодувала, що вирішила надіти босоніжки, адже пальцям ніг було дуже холодно. І найгірше... Найгіршим було відчуття, що всі дивляться на неї, як на інопланетянку з великою головою та трьома очима.

Шірін з подивом помітила, що чадра була надягнена лише на ній. Дівчинка, що стояла поруч, показала на неї пальцем, засміялася й спитала маму: «Чому на ній така велика тканина, обгорнута навколо?»

Мати відтягла дівчинку та сказала, що показувати пальцем нечемно. Шірін хотіла сказати дівчинці, що це не велика тканина, а чадра, і що в Тегерані багато дівчат, їхні матері та бабусі носять чадру, тому що це частина їхньої культури.

Звичайно, Шірін хотілося зняти чадру, бо їй не сподобалося, що на неї так дивляться. Вона бажала повернутися до Тегерана, де сонячно, а пальцям ніг було тепло.

«Зараз я відвезу тебе додому», – сказала тітонька, квапливо ведучи дівчинку до великого чорного таксі з помаранчевим ліхтарем на даху.

Шірін подумала, що у таксиста дуже кумедний голос. Зовсім не схожий на голос пана Рахімі – її вчителя англійської мови. Він казав такі речі, як «Дідька лисого» та «Добре, люба, куди тобі?» Маленька Шірін не розуміла цих слів, але, на щастя, було схоже, що її тітка розуміла, тож незабаром вони вже мчали містом у бік її нової домівки.

Шірін хотіла спитати у тітоньки, чому в Англії вона не носить чадру, хоча завжди надягала її, коли приїжджала до матері в Тегеран. «Мабуть, вона ховається», – подумала дівчинка. Шірін згадала, як мати завжди казала їй, що даремно намагатися приховати від інших свою справжню сутність, тому Шірін стало цікаво, чому тітка вирішила ховатися в Англії.

Лондон виявився дуже дивним місцем. Протягом першого тижня щодня йшов дощ, і Шірін нечасто згадувала про британське літо. Вона насилу розуміла, що кажуть люди, хоча їй говорили, що вона знає англійську дуже добре. Виявилося, що не кожен міг підійти та привітатися з королевою у її великому будинку, хоча в ньому було, напевно, сто кімнат, де можна було приймати гостей і пити чай.

Дівчинка була дуже розчарована своєю новою домівкою, вона сумувала за матір'ю, батьком та друзями. Навіть їжа була іншою: вона була сірою, як погода, й здавалося, що її дістали з коробок в морозильнику. Її не можна було порівняти з «лубія поло» – стравою зі шафраном, яку готувала її мати, або з  хрустким перським рисом «тах-діг», барвистим і смачним. 

Настав день, коли Шірін мала піти в нову школу, і вона дуже нервувала та намагалася переконати свою тітку, що вона надто хвора, щоб підвестися з ліжка.

«Я не хочу йти, – протестувала вона, – я нікого не знаю, і люди постійно дивляться на мене!»

«У школі багато дівчаток, які носять чадру, як і ти, мала, – сказала тітонька. – Я впевнена, що сьогодні в тебе буде багато друзів, просто почекай і побачиш».

Але все сталося не зовсім так, не одразу. Справді, були й інші дівчата, що носили чадру, але всі вони були старші за Шірін та не хотіли з нею розмовляти.

Дівчата в її класі показували на неї пальцями й сміялися. У них у всіх було світло-каштанове або світле волосся й блакитні очі. Вони не хотіли дружити з новенькою, тому що вона відрізнялася від них, у неї були темна шкіра та темні очі, й вона носила чадру. Так сильно відрізнятися від інших було не дуже приємно, тому Шірін знову захотілося повернутися додому, до мами.

Саме під час обідньої перерви, коли вона сиділа в кутку дитячого майданчика та планувала свою втечу в Тегеран, до маленької Шірін підійшов хлопчик.

«Мене звуть Стівен, – сказав хлопчик. – Не хочеш розділити зі мною трохи мого молочного коктейлю?»

І з цими словами хлопчик запропонував Шірін свій полуничний молочний коктейль із соломинкою в кришці.

Шірін подумала, що смак молочного коктейлю був просто приголомшливим, і їй довелося зупинити себе, щоб не випити його весь.

«Не звертай них увагу. Вони й до мене іноді погано ставляться, бо я живу з мамою. Мій тато давно пішов від нас, і тепер ми живемо вдвох. Моя мама чудова та дуже добре про мене дбає, але у нас мало грошей, і вони завжди сміються з мене, тому що кажуть, що я бідний і в мене брудний одяг, – Стівен подивився вниз на свій піджак і черевики та знизав плечима. – Він не брудний, він просто старий».

Хлопець раптом широко посміхнувся: «Все одно вони дурні. Що вони знають!»

Шірін розсміялася, тому що Стівен мав чудову посмішку, а ще великі полуничні вуса від того, що він витягнув соломинку зі свого молочного коктейлю й випив його прямо з пляшки, увесь одразу, з булькотючим звуком.

Дівчинка повинна була визнати, що раніше вона ніколи не дозволяла собі турбуватися через чужу думку, то чому ж вона повинна робити це зараз?

«Ти маєш рацію, – сказала вона. – Що вони взагалі знають!» І в обмін на те, що він дав їй трохи свого молочного коктейлю, Шірін дістала з кишені чотири шматочки пахлави та поділилася солодкою випічкою зі своїм новим другом.

«Я думаю, що твоя хустка виглядає круто», – сказав Стівен, заковтуючи одним махом цілий шматок пахлави.

«Це називається чадра», – сказала йому Шірін.

Хлопець перекочував слова у роті разом із солодкою пахлавою.

«Ну, вона виглядає дуже круто», – сказав він.

Раптом Стівен натягнув свій піджак на голову, нібито на ньому теж було щось подібне до чадри. Шірін знову розсміялася, бо хлопець виглядав дуже кумедно. Вона уявила, що Стівен дуже сподобався б її матері та батькові, адже він був сильною людиною й завжди дивився на світлий бік життя, що, за словами матері Шірін, є дуже важливим для людей.

Незабаром вони вже поринули в ігри та пригоди, бігаючи в кутку дитячого майданчика та повсюди ганяючись один за одним. Вони обмінювались історіями, Шірін розповідала Стівену про життя в Тегерані, а Стівен розповідав Шірін про всі класні речі, які можна робити в Лондоні, наприклад, грати у великому парку, ходити до зоопарку чи в кінотеатр. Там є навіть величезне колесо, на якому можна кататися.

«Вони збудували його прямо на березі Темзи. Воно величезне!» – вигукнув він, роблячи руками велике коло в повітрі.

Пройшло зовсім небагато часу, перш ніж інші діти помітили, як весело Шірін та Стівен проводять час, і дуже скоро вони почали збиратися навколо та приєднуватися до ігор і розповідей.

Перш ніж задзвонив дзвінок, щоб діти повернулися у класну кімнату, навколо зібралася велика група дітей, які слухали розповіді Шірін про її життя в Тегерані, про те, як вона ховалася під ліжком, коли чула, як уночі з неба падали бомби, чи про те, як вона відвідувала свого божевільного дядька, який жив у великому будинку на березі моря, куди вона їздила на канікули. Почувши такі історії, діти були вражені. Вони не могли не задавати безліч питань, на які Шірін із задоволенням відповідала.

Своєю чергу, Шірін запитала про Англію, чому в ній так холодно, хоч зараз літо, і чому королева не любить гостей. Це розсмішило дітей.

Зрештою, вчителю довелося вийти на ігровий майданчик і покликати дітей назад до класу, оскільки вони навіть не почули дзвінок, адже їм було так весело.

Йдучи через дитячий майданчик, Шірін відчула приплив почуття вдячності до Стівена, тому що він показав їй щось дуже важливе.

«Бути іншим – це нормально, – сказала вона собі, – насправді, це дуже здорово». І з цією думкою в голові маленька Шірін сповнилася рішучості розпочати нове життя в Англії й зробити так, щоб її батьки пишалися нею. «Хто знає, – думала вона, – можливо, коли мої мати й батько приїдуть сюди, вони дізнаються, як мені можна зустрітися з королевою».

Enjoyed this story?
Find out more here