Ахарсі — бенгальський тигр

Бенгальське оповідання

*

Ахарсі, великий бенгальський тигр, поринув у думки. Була зима, і йому ще було незвично відчувати кригу подушечками лап. Тигр трохи дрижав, сумуючи за теплим і мулким брудом мангрового лісу.

Ахарсі багато за чим сумував. Він сумував за тим, як завдяки сонцю його жовтогаряче хутро починало по-королівськи сяяти,  або як через відблиски полуденного світла його чорні смуги ставали неймовірно чіткими й виразними, як чорні блискавки. Ахарсі сумував за тим, як дрімав у вечірню спеку й ловив останні промінчики сонячного світла, що пробивалися крізь ліани джунглів. Цікаво, чи почує він ще хоч колись щебетання індійської шами на деревах, або чи вловить аромат стиглих манго у подиху вітру? Саме ці швидкоплинні, гострі моменти бенгальський тигр відчайдушно намагався намалювати в своїй уяві. Він дуже сумував за домівкою.

Вуса Ахарсі встали дибки, коли він глибоко зітхнув, змусивши шпаків, що клювали замерзлу землю, наполохано злетіти в сіре небо.

Минуло три години, та попри старанні роздуми, усе, що тигр зумів згадати, було лише кілька розпливчастих напівобразів манго й мангрових лісів. Він занепокоївся, що починає забувати абсолютно все про свою стару домівку.

Коли Ахарсі вперше приїхав до зоопарку в Англії з матір’ю та батьком, усе було таким захоплюючим. Усе йому було до душі; його бурштинові очі палали від цікавості, коли він стрибав з дерева на дерево, нюхав кожну квітку або торкався лапкою кожної крихітної комашки.

—  Та заспокойся вже, Ахарсі, — зверталася до нього мати. Ти подолав такий довгий шлях. Ти ще встигнеш усе дослідити, а зараз тобі слід відпочити.

Але молодому тигрові було геть не до відпочинку. Поки познайомишся з новими тваринами й залізеш на нові дерева! Ще стільки всього треба було дізнатися про нову домівку! Того першого дня, ще до заходу сонця, Ахарсі обійшов усі клітки з тваринами, засипаючи їх запитаннями, милуючись дивними екзотичними кольорами райських птахів і вловлюючи солодкий та незнайомий запах сіна в стійлах носорогів.

Та що більше Ахарсі досліджував, то більше розумів, наскільки його нова домівка відрізняється від тієї, звідки він приїхав. І тепер молодий тигр хвилювався, що втратив всі дорогоцінні спогади про батьківщину. Він непокоївся, що зовсім забув, що означає бути бенгальським тигром. 

*

Ахарсі міцно заплющив очі й цілеспрямовано махав хвостом з боку в бік. — Ану згадуй, — казав він сам собі. — Напруж пам’ять!

Минали години, день почав тьмяніти, і решта тварин заходилися готуватися до нічлігу в сутінках. Невдовзі Ахарсі відчув, що на нього хтось дивиться. Він розплющив одне око, аби не втратити ані трохи зосередженості, і намагався згадати, просто намагався згадати. Перед ним стояла леопардиця Зоді.

— Що ти ро-о-биш? — промовив глибокий, муркотливий голос.

— Згадую, — відповів Ахарсі. — А тепер, з Вашого дозволу… — Ахарсі знову заплющив око й спробував ще більше зосередитися.

— Зга-а-адуєш? — перепитала Зоді.

—Так. Я зовсім забув, що означає бути бенгальським тигром, і звідки я приїхав, тому намагаюся згадати це, щоб не забути назавжди. А тепер, з Вашого дозволу…

Ахарсі знову міцно заплющив очі й спробував викликати в пам’яті образи батьківщини.

— Із заплющеними очи-и-има ти до-о-овго згадуватимеш, — зауважила Зоді.

Ахарсі широко розплющив очі й виглядав досить роздратовано. 

— Я так узагалі нічого не згадаю, якщо Ви не залишите мене в спокої! — мовив він. — Ви все одно мене не зрозумієте, Ви навіть не тигриця, не кажучи вже про бенгальську! Ви – леопардиця!

— Ну ти й дурна тварина! — зауважила Зоді, аж порскаючи від сміху. — Он поглянь! — Вона вказала на блискучу крижану пляму на твердій землі.

Ахарсі дещо розгублено втупився в Зоді. —Здається, Ви трохи збожеволіли, Зоді, — мовив він, і саме тоді вже був майже готовий розсміятися сам.

— Якщо хочеш згада-а-ати, що значить бути ти-и-игром, — порадила Зоді добрим голосом, — просто подивися!

— Добре, якщо Ви залишите мене в спокої, тоді я подивлюся.

*

Ахарсі трохи нахилив голову й зазирнув у блискуче крижане дзеркало на землі. Зоді муркотіла за його спиною.

— Які в тебе чудо-о-ові смуги, — зауважила вона. — Коли я дивлюся в дзеркало, я бачу свої-ї-ї плями. Такі плями є лише в мене. 

У моєї матері теж були плями, і у матері моєї матері, і у матері матері моєї матері... і це тягнеться ще відтоді, коли моя прапрапрабабуся прокрадалася у травах Південної Африки!

Ахарсі помітив, що очі Зоді аж заблищали, коли вона уявила розжарену сонцем савану й пишні зелені джунглі батьківщини. — Коли я бачу свої плями, — продовжила вона, — я бачу всю свою історію. І ці плями залишаться зі мною назавжди. — Вона підморгнула Ахарсі. — Зрештою, — підсумувала вона, — леопард ніколи не змінює своїх плям!

— Але хіба Ви ніколи не сумуєте за домівкою чи не буваєте засмученою? — дещо жалібно запитав молодий тигр. — Адже тут усе зовсім інше.

— Ми всі сумуємо за домівкою, — відповіла Зоді, торкаючись лапою криги, — але зверни увагу на наші міркування. Ми не такі-і-і вже й різні. Ти з Бенгалії, а я з Африки, але лише поглянь на наші однакові вуса! А як тобі це?… — Зоді зробила в кризі неймовірну зубчасту борозну своїми гострими кігтями, а потім підняла їх угору, що вони аж засяяли в згасаючому світлі. — У нас обох є вони-и-и, — протягла вона, усміхаючись.

Саме тоді зі слонячого вольєра в східному кутку зоопарку пролунав гучний трубний звук.

— Ну, це не так уже й дивно, — зауважив Ахарсі. — Ми ж обоє з родини котових. Але ж я зовсім не такий, як ті слони, еге ж?

Зоді захихикала. 

— Хоча вони й відрізняються від нас за виглядом і зву-у-уками, та я певна, що навіть слони сумують за домівкою. Це в тебе з ними спільне.

Ахарсі виглядав невпевнено, бо думав, що слони занадто великі й сильні, щоб коли-небудь сумувати. 

— Б’юся об заклад, вони все ще пам’ятають, звідки приїхали, — мовив він. — Мама казала мені, що слон ніколи не забуває.

Зоді зашипіла, захихикала й почала викачуватися на твердій землі. 

— Ц-ц-це правда! — погодилася вона. — Слон ніколи не забуває.

— І я б’юся об заклад, що зебри нічого не бояться, — продовжив Ахарсі, ще трохи похмурий, але вже дещо розважений витівками своєї подруги.

— Хіба ти не бачив, як вони давали драла від трактора доглядача зоопарку? — спитала Зоді.

— А... а крокодили? Вони теж бояться й сумують? — поцікавився Ахарсі.

— Хіба ти не бачив, як вони хова-а-аються під водою? — відповіла Зоді, грайливо штовхнувши друга носом. — Ми всі-і-і іноді сумуємо за домом, Ахарсі. Але саме тому ми всі є різними на вигляд. Ми різні, щоб змогти згадати. Поглянь на мене. Я маю цей неймові-і-ірний хвіст, який нагадує мені, що ми, леопарди, не маємо собі рівних у балансуванні високо на деревах.

Ахарсі вже стало значно краще, і незабаром він почав задоволено муркотіти. 

— А я завжди матиму свої смуги, щоб ховатися у високій траві. Ми, тигри, найкращі мисливці у всій Бенгалії!

— Твої смуги будуть із тобою, куди б ти не пішов, Ахарсі, — мовила Зоді з усмішкою.

— А коли слонам сумно, вони можуть подивитися на свої хоботи, щоб згадати, що вони найкраще за всіх вміють плескатися у воді, — продовжив Ахарсі. — А коли крокодилам сумно або моторошно, вони можуть подивитися на свої перетинчасті лапи й згадати, що вони найшвидші в річці...

Голос молодого тигра трохи стих, його очі поважчали, і він позіхнув, не помітивши цього. Уже спустився вечір, а в зоопарку ще лунали голоси незліченних тварин. Деякі з них були смугастими, інші — плямистими. Жодна тварина не була схожою на іншу. Коли настала ніч і мільйони зірок заповнили небо, Ахарсі почав розуміти, що, хоча всі тварини різні, іноді вони всі відчувають те саме. Саме тоді він збагнув, що ніколи не буде самотнім; саме тоді він збагнув, що завжди носитиме свій дім у своєму серці.