KidsOut World Stories

Прокляття Vasconcelos Monteiro    
Previous page
Next page

Прокляття

A free resource from

Begin reading

This story is available in:

 

 

 

 

Прокляття

Португальська історія

 

 

 

 

 

*

Дуже давно на краю великого лісу стояло маленьке село. Загалом це було мирне село, але його жителі жили в страху перед Лобізонами, які, як казали, жили у глибині лісу. Лобізони були темними істотами, наполовину людьми, наполовину вовками, і кожен повний Місяць ці істоти виповзали з лісу в пошуках людської плоті.

Але як така істота може народитися? Дуже просто: прокляття сьомого сина, народженого у будь-якій сім'ї. Прокляття не спіткає дочок, але якщо мати народить сімох синів, то останній з них обов'язково стане Лобізоном.

Коли народився Філіпе, його мати злякалася. Вона сподівалася народити дочку, а не сьомого сина. Але мати Філіпе була доброю та люблячою й не збиралася відвертатися від власної дитини, що б не казали жителі села про прокляття.

Минуло багато років. Філіпе виріс міцним хлопцем, якого дуже любили його мати, батько та шість братів. Але Філіпе не міг не помічати, що до нього ставляться не так, як до його братів. Він не ходив до школи, бо вчитель не дозволяв. Це було несправедливо, адже хлопчику подобалося дізнаватися про нове і дуже хотілося товаришувати з іншими дітьми.

Якщо мати посилала Філіпе по хліб, мешканці села не бажали з ним зустрічатися й завжди дивилися на нього зі сумішшю страху та невдоволення, що турбувало хлопчика. Інші діти не грали з ним, а коли був повний Місяць, його ніколи не випускали в сад. Останнє було, мабуть, найгіршим з усього, оскільки Філіпе дуже подобався Місяць. Щось дивне відбувалося з Філіпе, пробуджувало його дух і викликало бажання співати, танцювати й бігати, особливо коли Місяць на нічному небі був повний і круглий.

Хоча життя було спокійним, воно було далеко не щасливим. З кожним роком Філіпе відчував себе все більш ізольованим. Він не мав друзів, і його жодного разу не запросили пограти з іншими дітьми. Іноді він чув їхній сміх і уявляв, як вони грають та як їм усім весело. Філіпе також помітив, що навіть його мати та брати стали дивитися на нього якось дивно. 

«Що зі мною не так? – часто питав себе Філіпе. – Я не такий вже й поганий хлопець. Я роблю свою роботу по дому та майже ніколи не поводжуся погано. Чому до мене ставляться не так, як до інших дітей?»

У міру наближення до свого п'ятнадцятиріччя Філіпе ставав сумніше, ніж будь-коли. Мати рідко випускала його з дому та часто здавалася схвильованою у його компанії. Злі діти кидали в нього каміння, якщо бачили, що він грає один біля свого будинку, а коли він повертався, щоб кинути їм виклик, вони тікали з криками, наче він був чудовиськом. Іноді Філіпе палко бажав втекти у великий ліс і ніколи не повертатися.

Якось мати посадила його за стіл і пояснила йому причину його бід. «Ти мій сьомий син, – сказала вона, – і на тобі лежить прокляття, дитя моє».

Філіпе був дуже спантеличений. «Що це за прокляття?» – спитав він.

«У свій п'ятнадцятий день народження ти перетворишся на Лобізона – істоту, яка є наполовину людиною, наполовину вовком».

Філіпе знав усе про Лобізонів зі своїх книг та з історій, які його брати розповідали ночами, коли думали, що він спить у своєму ліжку. Але вони ніколи не казали Філіпе, що він проклятий таким чином. Він не хотів бути Лобізоном. Він не хотів бути злим чи жорстоким, і йому зовсім не подобалась ідея мати довгі пазурі та густе хутро по всьому тілу.

Напередодні свого п'ятнадцятого дня народження юний Філіпе був сумним, як ніколи у житті. Він сидів у ліжку в темряві та плакав. «Я завжди був один», – думав він.

«До мене завжди ставилися по-іншому. А тепер через прокляття я маю стати Лобізоном. Що ж мені робити? Я завжди хотів, щоб до мене ставилися як до всіх інших. Все, чого я коли-небудь бажав, це грати в лісі з друзями та милуватися прекрасним Місяцем уночі».

Визирнувши з вікна своєї спальні, Філіпе помітив, що Місяць підіймається у темно-синє небо, посипане зірками. Це був великий гарний повний Місяць, і він наповнив його серце радістю. Потім сталося щось дуже дивне: Філіпе відчув ворушіння в животі та свербіж по всій шкірі. З його грудей вирвався ревучий звук, він підняв голову до Місяця й закричав до нього, як ніколи раніше. Його тіло раптом вкрилося хутром, а нігті на руках і ногах перетворилися на довгі пазурі кольору слонової кістки. Його одяг розірвався на шматки та впав на підлогу біля ніг. А коли Філіпе глянув у дзеркало, то побачив зображення високого вовченяти з густим хутром по всьому тілу, яке дивилося на нього дикими червоними очима, які, здавалося, сяяли в темряві.

«Отже, я Лобізон!» – вигукнув він.

Філіпе відчув поклик Місяця та лісу й зрозумів, що настав час відвернутися від колишнього життя та прийняти свою долю.

Хлопець-вовченя відчинив вікно своєї спальні. Перед тим як вистрибнути в ніч, він зупинився та востаннє окинув поглядом свою стару спальню й подумав про матір, батька та шістьох братів: «Я завжди пам'ятатиму тебе, моя любляча сім'я, але тепер я повинен прийняти себе й почати нове життя». 

Потім він вистрибнув з вікна своєї спальні та помчав у ліс, весь час завиваючи на Місяць, а його серце було сповнене дивної нової надії на майбутнє. 

Коли Філіпе опинився в глибині великого лісу, він зупинився на прекрасній галявині та став дивитися на стародавні дерева й прекрасний Місяць високо в небі. Він завивав і ревів, стрибав, танцював і сміявся... і коли, нарешті, він перестав ревти й танцювати, він озирнувся та помітив, що на галявині зібралися інші Лобізони. Деякі були молодими, як Філіпе, інші були старшими.

Вони підійшли до Філіпе та привітали його.

«Тепер ти вдома, у великому лісі, серед друзів», – сказав один із них добрим і м'яким голосом. І тоді Філіпе зрозумів, що він зовсім не проклятий.

«Я – Лобізон, і я вдома!» – сказав він з посмішкою, піднявши голову до повного Місяця, і щосили завив. Інші Лобізони приєдналися до нього та піднесли в нічне небо потужний спів на честь Місяця.

За багато миль звідти мати Філіпе стояла у своєму саду, одягнена в нічну сорочку, та слухала хор Лобізонів, що долинав з легким вітерцем із великого лісу. Стара жінка посміхалася про себе, бо знала, що її сьомий син нарешті знайшов собі оселю, де йому будуть раді, де він матиме багато друзів і проживе довге та щасливе життя.

Enjoyed this story?
Find out more here